Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №753/2541/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
11 жовтня 2017 року м.Київ №753/2541/16-ц
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — ЛЯЩЕНКО Н.П.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., РОМАНЮКА Я.М., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Україна», Особи 7, треті особи:
Особа 8, Особа 9, про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди, за заявою Особи 7 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21.06.2017,
ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2016 року Особа 6 звернувся до суду з позовом до ПрАТ «СК «Україна», Особи 7 про стягнення страхового відшкодування, відшкодування майнової та моральної шкоди.
Особа 6 зазначав, що 5.12.2012 з вини водія Особи 7сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої було пошкоджено автомобіль марки Renault Magnum, власником якого є Особа 10 та який згідно з довіреністю перебуває у користуванні та розпорядженні Особи 6.
Цивільно-правова відповідальність Особи 7 була застрахована ПрАТ «СК «Україна», яке визнало майнову шкоду в розмірі 114228 грн., проте страхового відшкодування не виплатило. Особа 6 вважав, що Особа 7 має сплатити різницю між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування, що становить 65228 грн., а також сплатити суму боргу з урахуванням інфляційних втрат та 3% річних.
У подальшому позивач збільшив позовні вимоги та просив стягнути на свою користь з Особи 7 90000 грн. моральної шкоди, а із ПрАТ «СК «Україна» — 45345,15 грн. пені за прострочення виплати страхового відшкодування за період з 1.03.2013 до 22.03.2016.
Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 13.07.2016 позов Особи 6 задоволено частково: стягнуто на його користь із ПрАТ «СК «Україна» 94345 грн. страхового відшкодування, а з Особи 7 — 65228 грн. різниці між фактичним розміром шкоди та розміром страхового відшкодування та 5 тис. грн. моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 8.12.2016 рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до Особи 7 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову. Рішення суду першої інстанції в частині вимог до ПрАТ «СК «Україна» не оскаржувалося.
Ухвалою ВСС від 21.06.2017 касаційну скаргу Особи 6 задоволено: рішення Апеляційного суду м.Києва від 8.12.2016 в частині позовних вимог Особи 6 до Особи 7 про стягнення майнової та моральної шкоди скасовано та в цій частині залишено в силі рішення Дарницького районного суду м.Києва від 13.07.2016.
У поданій до ВСУ заяві про перегляд судових рішень Особа 7 просить скасувати ухвалу суду касаційної інстанцій та залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції з передбаченої п.4 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави невідповідності рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме: ч.1 ст.261, стст.395, 396 Цивільного кодексу.
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень Особа 7 посилається на постанови ВСУ від 3.12.2014, 11.11.2015 та 29.06.2016.
Заслухавши доповідь судді, пояснення Особи 7, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.
За положенням п.4 ч.1 ст.355 ЦПК, підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.
За змістом ст.3604 ЦПК, ВСУ скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пп.1, 4 ч.1 ст.355 цього кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 5.12.2012 на автодорозі Київ — Чоп сталась ДТП, внаслідок якої автомобіль марки Renault Megane, номерний знак №1, під керуванням водія Особи 11зіткнувся з автомобілем марки Renault Magnum, номерний знак №2, під керуванням водія Особи 8, що належить на праві власності Особі 9. ДТП сталася з вини водія Особи 7, внаслідок чого було пошкоджено автомобіль марки Renault Magnum, тип транспортного засобу — сідловий тягач-Е.
На момент ДТП цивільно-правова відповідальність Особи 7 була застрахована на підставі договору про
обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів у ПрАТ «СК «Україна».
Згідно з висновком автотоварознавчого дослідження №05/01 від 29.01.2013 вартість відновлювального ремонту автомобіля марки Renault Magnumстановить 552311,60 грн., а розмір матеріального збитку, заподіяного його власникові внаслідок виявлених пошкоджень, — 114228 грн.
За довіреністю від 25.09.2012 Особа 9 уповноважив окремо Особу 6 та Особу 8 представляти його інтереси при вчиненні правочинів щодо продажу, обміну, передачі в оренду (найм), позики належного йому автомобіля марки Renault Magnum, номерний знак №2, та для цього надав їм право керувати згаданим автомобілем, представляти його інтереси в органах нотаріату, комісійних магазинах, органах Державтоінспекції, комісіях або в будь-яких інших підприємствах, установах та організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності з усіх без винятку питань, пов’язаних з експлуатацією, відчуженням автомобіля, його переобладнанням, ремонтом, проходженням державного технічного огляду; визначати на власний розсуд місце стоянки автомобіля, за необхідності зняти автомобіль з обліку, одержати транзитні номери; подавати та одержувати довідки та документи, включаючи заяви, дублікат реєстраційного документа, укладати від його імені договори цивільно-правового характеру щодо розпорядження та користування автомобілем, визначаючи на власний розсуд ціну та інші умови; одержувати належні за цими договорами грошові суми; укладати договори обов’язкового страхування цивільної відповідальності; у випадку спричинення автомобілю пошкодження іншими особами внаслідок ДТП чи заподіяння шкоди повіреною особою іншим транспортним засобам під час управління автомобілем як джерелом підвищеної небезпеки укладати, якщо в тому буде необхідність, від його імені угоди про відшкодування заподіяної шкоди, одержувати та сплачувати за такими угодами грошові суми в розмірах згідно з калькуляціями, актами, експертними висновками тощо; вчиняти інші юридично значимі дії, пов’язані з виконанням цієї довіреності.
Особа 7 в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності.
Задовольняючи позовні вимоги Особи 6 та стягуючи з Особи 7 у рахунок відшкодування шкоди, завданої ДТП, 65228 грн. майнової та 5000 грн. Моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з вимог ст.1194 ЦК, відповідно до якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
При визначенні розміру моральної шкоди суд виходив зі ступеня вини відповідача та враховував вимоги розумності, справедливості та поміркованості.
Cуд також керувався тим, що застосувати позовну давність у цьому спорі немає підстав, оскільки її перебіг починається не з дня скоєння ДТП, а з 2.10.2013, коли Рівненський міський суд Рівненської області виніс постанову, якою відповідача визнано винним у ДТП.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову Особи 6 в частині його позовних вимог до Особи 7 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив з того, що пошкоджений транспортний засіб належить на праві власності Особі 9, під час ДТП керував цим автомобілем Особа 8, а Особа 6 має лише право розпоряджатися ним на підставі довіреності від 25.09.2012 і не має права вимагати відшкодування шкоди. Він також не довів понесення витрат на відновлення автомобіля.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині вимог до Особи 7 та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції про задоволення вимог Особи 6, суд касаційної інстанції виходив з того, що передання власником Особою 12 права керування транспортним засобом Особі 6 у процесі розгляду справи ніким не оспорювалось, на момент скоєння ДТП Особа 6 мав право керувати зазначеним транспортним засобом на відповідній правовій підставі, а отже, має право вимоги до винної у ДТП особи.
У наданій заявником постанові ВСУ від 3.12.2014 міститься висновок про те, що п.1 ч.1 ст.395 ЦК передбачено, що речовим правом на чуже майно є право володіння. За ст.398 ЦК, право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передано власником, а також на інших підставах, установлених законом.
Таким чином, особа, яка хоч і не є власником, але має законне право володіння майном, має також право вимагати відшкодування шкоди, завданої цьому
майну.
Отже, висновки щодо застосування стст.395, 396 ЦК, зроблені судом у справі, про перегляд якої подано заяву, не суперечать висновкам, викладеним ВСУ у постанові від 3.12.2014, на яку посилається заявник у своїй заяві.
Разом з тим у наданій заявником постанові ВСУ від 11.11.2015 міститься висновок про те, що день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача, а йому завдано майнової та моральної шкоди, є тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила, і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього.
Наведене свідчить про те, що існує невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВСУ висновку щодо застосування в подібних правовідносинах ст.261 ЦК.
Вирішуючи питання про усунення вищевказаних невідповідностей, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Відповідно до ст.256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Вона обчислюється за загальними правилами підрахунку цивільно-правових строків.
Позовна давність передбачається в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.
Згідно із ч.1 ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
За ч.4 ст.267 ЦК, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною в спорі, є підставою для відмови в позові.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» вказує на форму захисту — шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах — процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).
Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин.
Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права.
Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше — регулятивне, друге — охоронне.
Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або кілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки шляхом звернення до суду.
Оскільки метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження на захист за допомогою звернення до суду, можна зробити висновок, що об’єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
Відповідно до ст.257 ЦК загальна позовна давність установлюється тривалістю у 3 роки.
Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивач після настання ДТП, у січні 2013 року, вже звернувся до страховика відповідача із заявою про виплату йому страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини Особи 7, з якою страхувальник уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у межах ліміту відповідальності. 23.01.2013 за участю позивача та представника страхової компанії винної у ДТП особи відбулася оцінка пошкодженого транспортного засобу.
Позивач дізнався про порушення свого права та про особу, яка його порушила (водія, що спричинив ДТП, Особу 7), 5.12.2012, тобто в день скоєння ДТП, внаслідок якої пошкоджено автомобіль, право користування яким мав позивач, і йому завдано шкоди, і саме із цього часу в Особи 6 виникло право вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди.
До суду по захист свого порушеного права позивач звернувся 9.02.2016 — зі спливом позовної давності.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що Особа 7 звертався із заявою про сплив позовної давності та застосування наслідків її спливу.
Неправильне застосування судами вищезазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного її вирішення, тому відповідно до ч.2 ст.3604 ЦПК судові рішення у справі підлягають скасуванню.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.57—60, 131—132, 137, 177, 179, 185, 194, 212—215 ЦПК, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.
Водночас відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом. Згідно із ч.1 ст.3602 ЦПК справи розглядаються ВСУ за правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому ВСУ не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність у ВСУ процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК.
Керуючись п.4 ч.1 ст.355, п.1 ч.1, ч.3 ст.3603, ч.1, пп.«а» п.1 ч.2 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВСУ
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 7 задовольнити частково.
Ухвалу ВСС від 21.06.2017, рішення Апеляційного суду м.Києва від 8.12.2017 та рішення Дарницького районного суду м.Києва від 13.07.2016 в частині позовних вимог Особи 6 до Особи 13 про відшкодування майнової та моральної шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ВСУ є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.
_03_03.png)
